Информационный портал

Відомі і знамениті люди України в Боярці.Олександр Костянтинович Богомазов

Опубликовано - 26 января 2010, в раздел - Історія міста, просмотров - 4 573



Олекса́ндр Костянти́нович Богома́зов (*26 березня (7 квітня) 1880, Ямпіль Харківської губернії,
нині смт Сумської області — 1930, Київ) — український графік, живописець, педагог, теоретик мистецтва.
О.Богомазов є чільним представником українського й світового авангарду.

У 1914 році Олександр Костянтинович написав трактат «Живопис та Елементи» у якому він розглянув
взаємодію Об'єкту, Митця. Картини та Глядача, а також теоретично обгрунтував пошуки художнього
авангарду. О.Богомазов пройшов у своїй творчості декілька творчих періодов. Найбільш
відомі — кубофутуризм (1913—1917) та спектралізм (1920—1930).

Практично одразу після смерті ім'я та творче надбання О. Богомазова було викреслено із радянської епохи.
Лише у середині 60-х під час "відлиги" його ім'я та творчість були перевідкриті групою молодих київських
мистецтвознавців (Д. Горбачов, Череватенко, та інші).

Народився в сім'ї бухгалтера. Рано залишився без матері, яка покинула чоловіка й одружилася вдруге.
Олександр навчався в гімназії, потім — у Херсоні в земському сільськогосподарському училищі.
Заохочуваний рідним дядьком, ходив із ним на етюди. Готувався вступати до Петербурзької академії мистецтв,
але наважився 1907 року записатися до Київського художнього училища.
Навчався в Олександра Олександровича Мурашка та Івана Федоровича Селезньова, відвідував приватні студії в Москві.

Жив і працював у Києві.

У 1913 році одружився із київською художницею В. В. Монастирською, яка була музою і життя і творчості митця.
Саме їй присвятив він свій новаторський трактат «Живопис та Елементи» (1913—1914).
Вони зустрічалися майже п’ять років. Але навіть одружившись, змушені були подовгу жити в розлуці.
Пошук елементарного заробітку — буквально на шматок хліба — змушував Олександра Богомазова за гроші
працювати вчителем малювання то на Північному Кавказі, то в Золотоноші, то у передмісті Києва Боярці.
До речі, це були для нього найплідніші роки.

Протягом 12 років він систематично перебував влітку у Боярці. Тут він виконав цілий ряд своїх полотен,
на яких відображено місцеві мотиви («Пейзаж. Боярка», 1914). Найвідоміша його картина – «Пилярі»(1927)
в основі має також боярський сюжет. У Михайлівській церкві Боярки Богомазов хрестив свою 6-місячну дитину.

1914 року разом з Олександрою Олександрівною Екстер організував у Києві мистецьке об'єднання «Кільце».
1918 року брав участь у виготовленні ескізів українських грошових знаків.

1919 року був співробітником Всеукраїнського відділу мистецтва Народного комісаріату освіти УРСР,
керував оформленням революційних свят у Києві.
У 1922—1930 роках був професором Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого
мистецтва і архітектури). Серед учнів Петро Євлампійович Сабадиш.

Один із чільних представників світового авангарду. Увійшов до історії українського мистецтва як один
із фундаторів національного кубофутуризму.

А колись навіть знавці мистецтва не цілком розуміли (тому й відкидали) хід думок художника-авангардиста.
Було це на початку минулого століття, коли на Заході, у Франції та Італії, у мистецтві тільки-но зароджувався
авангардний рух під незвичною назвою кубофутуризм: предмети навколишнього світу зображували зовсім
по-новому, у вигляді геометричних фігур — куба, конуса тощо. Неодмінно — в русі. Приміром, у того самого
Олександра Богомазова кабіна трамвая, що нестримно мчить, — у вигляді трикутника;
фігурка електромонтера — на стовпі-трапеції, у перетині ліній-дротів; численні портрети коханої — з ламаних ліній,
в одному варіанті — зі знаменитим чорним квадратом (квадрат для футуристів – ідеальна геометрична форма)...

«Формалізм», — презирливо заявляли авторитетні метри соцреалізму і чиновники, які нічого не розуміли в мистецтві,
але були наділені владою. І гордовито таврували роботи молодого неординарного київського художника
Олександра Богомазова як «мистецтво, далеке народу», були ініціаторами довголітньої заборони на показ
його робіт в Україні, не дозволяли вивозити й виставляти їх («на посміховисько світу») за кордоном...
Проте після кожної чергової експозиції змушені були визнавати досягнення, безумовно, талановитого художника-новатора.

І навіть у брежнєвські роки, усе ще не найкращі для художників-авангардистів, масштаб творчості О.Богомазова
змусив укладачів шеститомної «Історії українського мистецтва» та «Словника художників України» сказати
кілька добрих слів про видатного кубофутуриста О.Богомазова.
Адже на той час світова громадськість беззастережно визнала саме в ньому (пишайтеся — нашим співвітчизником)
найбільшого майстра, який стояв біля витоків тодішнього Нового мистецтва, був одним із — трьох! — засновників
європейського кубофутуризму, і, охрестивши його «українським Пікассо», називала теоретичні викладки
ще молодого метра пророчими.

Твори
• «Базар» (1914).
• «Львівська вулиця в Києві» (1914).
• «Тюрма» (1914).
• «Пляшки» (1915).
• «Паровоз» (1916).
• «Спогади про Кавказ» (1916).
• «Пилярі» (1927).
• «Київський пейзаж» (1928).
• «Праця малярів» (1929).

Теоретичні праці
«Живопис та елементи» (1914).

Олександр Богомазов був не тільки митцем-новатором, але й теоретиком нового мистецтва. У 1913—1914 (!) роках
він написав теоретичний трактат «Живопис та Елементи» в якому розглянув:

• Взаємодію та ролі Об'єкту, Митця, Картини та Глядача в художньому творі.
• Взаємодію структурних елементів картини у сприйнятті глядачем — точок, ліній, базових геометричних фігур, кольорів, ритмів.

«Мистецтво — нескінченний ритм, митець — його чутливий резонатор», — казав Олександр Богомазов своїм студентам
у Київському Художньому Інституті, професором якого він був у 1922—1930 рр. Свій викладацький досвід
Олександр Богомазов використав для написання своєрідного педагогічного подовження свого трактату у 1928 р.

А тоді, на початку минулого століття, його, як і всіх авангардистів, огульно звинувачували в усіх смертних гріхах.
На картини, нині визнані геніальними, накладали табу. Відкрито знущалися, принижували, фактично знищували.

...Радянську владу Олександр Богомазов прийняв із надією на краще майбутнє. І охоче приєднався до її будівництва.
Став першим секретарем профспілки художників України. Захоплено працював інспектором секції художньо-просвітнього
Комітету образотворчого мистецтва, старшим майстром державної декоративної майстерні.
Керував відомою художньою виставкою 1919 року. Брав у ній участь...

Напередодні приходу денікінців Олександр Богомазов, тоді відповідальний художник 12-ї армії, займається
оформленням агітаційних пароплава й потяга. Саме там — у холоді та вологості, при постійному недосипанні,
недоїданні — він «підхоплює» споконвічну хворобу бідняків сухоти. Тоді це було смертельно.

Проте він продовжує працювати. Розробляє навчальні програми з живопису і «фортеху» (формальні технічні дисципліни).
Багато положень цих програм донині не втратили актуальності, їх вивчають у відповідних вузах.
Викладає в Київському художньому інституті, стає одним із найулюбленіших студентами професорів.
Іронія долі: створює плакат «Сухоти виліковні», а сам марніє. Але кисті з рук не випускає.
На виставці «10 років Жовтня» з’являється його знаменита картина «Пильщики», яка нині знаходиться
в Національному художньому музеї України.
П’ятдесятилітнього (за життєвою логікою — час найбурхливішого розквіту людських і творчих сил!) художника
не стало 3 червня 1930 року.. Похований в Києві на Лук'янівському цвинтарі.

Овдовіла віддана й любляча чоловіка Ванда Вітольдівна Богомазова-Монастирська.
Осиротіла їхня єдина дочка Ярослава. Пізніше вона напише безцінні спогади про батька. Як, рятуючи родину від голоду,
спорудив стільчик, приладив його на своїй спині і так ніс її, трирічне маля, від Києва до Боярки.
Про свої перші іграшки, вирізані з дерева та розфарбовані батьком: «дуже умовну ляльку», стаканчик для олівців,
скриньку-цеберко... Усе це зберігається в родині понині. Як пам’ять про улюбленого й шанованого предка.

Батько чудово знався на музиці. І навчав дочку грати на фортепіано.
Але головне — привчав дивитися на світ очима художника: розрізняти гру світла й тіней; розуміти,
що у природі не існує будь-якого «чистого» — чорного або білого — кольору, неодмінно присутній домішок
якихось інших кольорів (скажімо, відблиск неба на блакитнуватому чи сіруватому снігу). І завжди наголошував,
що світ постійно перебуває в безупинному русі, він мінливий і непередбачуваний. І саме так його варто сприймати.

Вона не стала художницею. Але дотепер, у свої 87 років, любить малювати. А ось одна
з її двох дочок — Тетяна — займається цим професійно: пише олією сама, навчала цього дітей та підлітків
в одній із художніх шкіл Києва. Друга — Рогнеда — стала кандидатом технічних наук. Це онуки генія. А їхня бабуся...

Майже сорок років ім’я опального авангардиста Олександра Богомазова було знайоме тільки вузькому колу фахівців.
А твори художника зберігала його вдова у своїй крихітній кімнатці. Між іншим, у будинку поруч із Художнім інститутом.
Тільки 1966 року, під час так званої «хрущовської відлиги», київські письменники на чолі з Павлом Загребельним
у своєму будинку на Банковій напівлегально виставили невелику кількість робіт Олександра Богомазова.
І «плем’я молоде, незнайоме» сприйняло їх із захватом. Але, як відомо, відлига, на жаль, недовговічна.
А час сонячної весни ніяк не наставав.

Лише через шість років промайнула ще одна «весняна ластівка» — вернісаж із 12 картин майстра, переданих
вдовою художника на вічне зберігання до Центрального держархіву-музею літератури й мистецтва України.
До речі, саме старшому науковому співробітнику цієї організації Ларисі Скрицькій ми завдячуємо можливістю
ознайомлення з науково-теоретичною спадщиною нашого геніального земляка, зокрема, його листуванням
із дружиною. Адже Олександр Богомазов писав на поганенькому папері. Згодом він зотлів.
А Лариса Скрицька — за покликом серця, безоплатно — передрукувала безцінні сторінки на машинці.
І зберегла цей фонд.

Між іншим, і останню свою картину майстер змушений був писати на старому полотні, на звороті портрета,
датованого 1914 роком.

1991 року, напередодні першої персональної виставки Олександра Богомазова на його батьківщині
в Національному музеї українського мистецтва, — нарешті! — з’явився альбом-каталог творів нашого
видатного художника зі вступною статтею мистецтвознавця Едуарда Димщиця. Через кілька років стаття
про Майстра та спогади його дочки увійшли в перший випуск міжвідомчого збірника наукових
праць «Українське мистецтвознавство». Багато років вивчає й пропагує творчість
Олександра Богомазова мистецтвознавець Дмитро Горбачов. А Олена Кошуба, випускниця інституту,
де колись викладав метр, захистила дисертацію про творчість цього майстра всесвітнього масштабу.

Завдяки зусиллям прямих нащадків художника — матері й сина Попових, онуки Олександра Богомазова
та Тетяни Михайлівни та його правнука, на честь прадіда названого теж Олександром, — і в Україні
побачив світ (українською й англійською мовами) уже виданий у Франції трактат «О. Богомазов. Живопис і елементи».
Перша персональна виставка нашого видатного художника відбулася у Франції у Тулузі. Щоправда,
через багато років після його смерті — в 1991 році.

І на батьківщині художника, як за кордоном (у Франції, Югославії, США), почали більш-менш регулярно,
завжди з незмінним успіхом, проходити вернісажі художників-авангардистів, де неодмінно виставляли
й роботи Олександра Богомазова.

Він повернувся додому. Тепер його цінують і тут. За мужність новатора. За доведену до досконалості
динамічну техніку виконання. За теоретичні відкриття. За плідну педагогічну діяльність. За патріотизм.
За всесвітню славу, яку він здобув Україні.

Джерело:
http://www.dt.ua, Надія Романюк, Вікіпедія, Сергій Лисенко "Боярка. Історико-краєзнавчий нарис"